Чую якесь незрозуміле булькання. Вода десь тече чи кипить? З переляку подумала, що то з батерей спускають, чергову профілактику роблять перед святами.
В кімнаті знаходжу Йону, яка з апетитом хлебче воду з ялинкової підставки. І ніяких докорів сумління!

Зварила собі какао, сіла читати френд-стрічку. Йона вилазить на руки і нахабно суне пицю до чашки. Хоче какао?
Я жартома налила їй в мисочку.
Випила все. І ще й добавку вилизала.
- Ви що, каже,- забули, що я сільська киця ? Два місяці молока в очі не бачила? Доводиться какаом надолужувати.

Сидить тепер під ялинкою, з новими силами новорічний ялинковий дизайн вдосконалює.

замовили Гануську на півдня. Ялинку вбирати. Пішли з нею на площу, довго ходили, видивлялись ялинку, та не дуже зелена, та завелика, а та - дрібненька. Нарешті вибрали. Обмотали мотузкою і понесли додому.
Стоїть ялинка у кімнаті, а Гануська її вбирає. Зі мною постійно консультується:"куди цього янгола почепити? а цю відьмочку? а сніговика? рукавичку знизу чіпляти?" А потім крик:""Тьотю, заберіть Йону!"
Йона ж наша, як виявилось, ніколи ялинки не бачила. І від живого дерева в хаті трохи сказилась. То лапкою гілку б"є, то іграшки скидає і все спробувати на смак хоче.

Шанси ялинки достояти до Нового року зменшуються з кожною хвилиною.

Сидіти з Йоною в обнімку. Вона тепленька і м"якенька. Гарно муркає. Щиро мене любить.
Точно "не бросит и не предаст под пытками..."

За що люблю радянські видання - за передмови. В сучасному книговидавництві мені найбільше не вистачає передмов, з розповіддю про автора, аналізом твору, вказівкою на ідеологічні помилки.:)
Читаю Маргарет Юрсенар , видану "Радугою" в 1984 році. Передмова, підписана "Ю.Давидов" займає 24 сторінки густенького тексту. Наприклад, міркування Ю.Давидова про історичний роман.
"Исторический роман от других прозаических жанров отличается не только тем, что создается на материале фактов и событий человеческой истории, - этот материал вовсе не нейтрален в эстетическом отношении, а потому не всякий способ его усвоения удовлетворяет условием исторической романистики.Этот жанр заключает в себя совершенно особые возможности, использование которых изначально отличало историческую прозу от художественного постижения настоящего или нашедших свое литературное воплощение мечтаний о будущем.
Прошлое, заново порождаемое нашей памятью, неизбежно идеализируется - такова неизменная цена его спасения."

Я росла допитливою вчительською дитиною. З гарною пам’яттю на почуті від дорослих нестандартні думки.
Якось літнього вечора ми сиділи з татом на лавочці .Тато був у мрійливому настрої і вирішив поділитись з п’ятилітньою донею своїми роздумами. Дивлячись на небо, він сказав фразу, яку я добре запам’ятала, але зовсім не зрозуміла. Дослівно, він сказав:"Може, ТАМ теж живуть люди !"
На той час я вже знала ( а звідки?), що Земля - плоска, а під Землею вирує вогняний океан. І якщо дійдеш до краю світу, можна в той океан ненароком і впасти. Ми часто грались з друзями в різні казкові рольові ігри, і в негативних героїв була така звичка, в той океан падати.

Я собі думала, думала, і нарешті збагнула, як збудований цей світ.
Наверху живуть люди. Там, де Сонце. Я вже чула десь, від старшого брата, мабуть, що Сонце насправді велике і гаряче.... Отже, для нас воно Сонце, а для тих людей, що над нами живуть - воно Вогняний океан.
Ну, і далі до безмежності, над нами і під нами. Бо в моїй уяві світи множились, як коржі для торта, перемащувались вогненними океанами і складались один на одного.
З таким дивним уявленням я прожили кілька місяців, аж поки не озвучила його татові.
- Але чому ти так вирішила? - здивувався тато.
- Бо ти мені таке сказав - я не могла втямити, як моя модель Всесвіту не узгоджується з татовою тезою про людей в небі. Почало мені видаватись, що насправді все не так просто.
( Read more... )

Читає "Нескінченну історію". Хто може мені пояснити, чому в цісарстві Фантазії править Дитинна Царівна? Чому не цісарівна?

Не знаю, як ви, а я - фанатка Діда Мороза. Я з ним особисто знайома з двох років.

Тієї зими ми жили в сільскому будинку далеко від цивілізації. Автобус до села не ходив, навіть дороги нормальної не було. Але в нашій хаті був телевізор, тогочасне диво, і вечорами сусіди приходили на кіно чи на хокей. Батьки купували книги, передплачували газети і журнали, і зі всіх сил намагались зробити наше життя цікавим і барвистим.

Отже, того зимового дня я сиділа у спальні на кушетці, біля обкладеної рудими кахлями грубки. Аж раптом рипнули двері. Я виглянула в кухню, бо кушетка стояла майже біля виходу зі спальні, а далі у нас була кухня, а ще далі - прихожа. Між кухнею і спальнею дверей не було, а от з прихожої в кухню - були. Двостворчаті двері з скляними віконцями, неймовірно риплячі.
Ось вони рипнули, я виглянула - і досі пам"ятаю свій стан. Я не злякалась, але й не повірила. Тобто, я не вірила своїм очам, бо незважаючи на два роки життя, я вже тоді знала, його не буває. Але він заходив у нашу кухню, в довгій синій шубі, з білою бородою і навіть про щось мене запитав.
Дід Мороз залишив мені в подарунок ляльку Андрюшу, яка була зі мною багато років, аж поки її не конфіскували для Ганнусі і десь благополучно загубили.
Але насправді - він подарував мені щось більше: я повірила. Повірила у ймовірність неймовірного. В казки, які можуть ожити і стати правдою. В чудеса, які розфарбовують життя. В двері, які одного зимового дні рипнуть, і "все,що мріями було роками враз обернеться в дійсніть і можливість."

З тим і живу.

Список непрочитаних книг не зменшується.
Тільки дочитала "Гостю" Стефані Майєр, і виписала свої враження в "Хату-читальню", аж тут витягла торбинку з останньої подорожі.
А там - дві нечитаних книжки. Та вони просто множаться в моїй кімнаті, самі собою !
Оголошую список:

Джон Пристли, "Затмнение в Грэтли"
Вальтер Шелленберг, "Секретная служба Гитлера"
Маргарет Юрсенар, "Воспоминание Адриана"
Міхаель Енде, "Нескінченна історія"
Мигель Отеро Сильва (Боже, а це хто? Це звідки я його взяла?)"Когда хочется плакать, я не плачу. Лопе де Агирре, князь свободы"

А тепер пояснюю, звідки в мене стільки непрочитаних книг. Дачний сезон закінчився. Раніше я хапала книжку в руки і їхала на далекі села. А там - ні Інтернету, ні цивілізації, сиди і читай, скільки влізе. Можна поринути в книгу з головою, і ніхто не відволікатиме.

Зима настала, в селі холодно.
Чи махнути на все рукою, запхати Мігеля Отеру Сільву в сумку і поїхати?

Навряд чи хтось з читачів мого журналу на це купиться, але є ще інші люди.
Отже, мама принесла оголошення, на ксероксі розмножене.
Текст : "Требуются люди для поездки в Киев с 11.12.2009 по 15.12.2009 з/п 200 грн. в день, тел. 093-800-56-95,044-252-77-47."
Мама трохи авантюристка, вирішила їм подзвонити. Київський номер дзвенів факсом, а мобільний відізвався якоюсь жінкою.
Жінка сказала, що збирають людей стояти в наметах за "Нову Україну". Будуть централізовано виїзджати з Вінниці о 17.00 10 грудня. Платитимуть 200 грн в день, житимуть в гуртожитку і ще будуть харчувати.
Але - перед поїздкою потрібно заплатити 60 грн на рахунок в Приватбанку, і з цією квитанцією прийти до автобуса.Це як аванс, який повернуть в останній день.
Мама почала розпитувати, навіщо ці гроші в банк переказувати, адже можна прийти з ними до автобуса. А, кажуть, хочемо точно знати, скільки людей поїде.
Тут мама ще почала питати, де офіс у Вінниці, а які гарантії, що ті гроші дійсно повернуть... Жінка кинула трубку.

Ми вже забули про цю історію, бо мама два дні лежала з тиском, а сьогодні розповіли нам, що майже 200 людей зібрались чекати того автобуса на Київ. І всі з квитанціями, всі оплатили 60 грн. Звичайно, мобільний з оголошення мовчав.
Неважко порахувати, скільки шахраї заробили. Думаю, Вінниця не перше і не останнє місто, де вони працюють. Будьте уважні, якщо таке оголошення є, якось інформуйте людей, що це шахраї. Ніякого заробітку не буде.

Для коментарів "самі винні" пишу одразу: не всі люди мають освіту, знання і розуміння ситуації. Не всі знають, як розпізнати шахраїв. Хтось сидить без роботи і шукає будь-яку можливість .. А натомість, втрачає останні копійки.

Знайшла ефективний спосіб самоорганізації. Отримавши чергове повідомлення: "терміново до завтра: відділіть пшеницю від куколю/пізнайте себе/переберіть крупу і надайте звіт про ..." чесно сказала сама собі,що не буду нічого робити.
А ось так. Не буду і все. Бо не хочу.Бо маю інші плани.
Не хочу псувати собі настрій і занурювати у чужий неспокій.
Від мого категоричного рішення одразу на душі полегшало.
Настрій поліпшився.
Я відкрила той лист і за три хвилини написала відповідь.

Мораль: іноді корисно махнути на все рукою.

Купили Йоні віскас. Поклали в її мисочку. Йона почала їсти.
Риндя побачив, що Йона їсть і захотів собі.
Відігнав Йону, і під мамин сміх і примовки "котом станеш" почав наминати віскас з Йониної мисочки.
Мисочка поїхала по кухні вздовж плити, бо виявилась замалою для Риндіної пиці.
Йона жалібно промовила: "Мяв". Я насипала їй знову віскас і поставила мисочку на стілець.
Йона вилізла і почала їсти.
Мисочка знову поїхала і впала на підлогу.
Риндя прибіг і встромив носа у мисочку. Мама сказала" Риндя, не їж,котом станеш". Мисочка поїхала по кухні.
Я втретє забрала мисочку в Ринді. Насипала Йоні віскас, і поставила на стілець. Висадил туди Йону.
Риндя сів біля стільця і жалібно дивився, як Йона акуратно нямкає свій віскас.
Ми з мамою вже давились від сміху. А потім мама сказала:
- Люди, які не мають тварин в хаті, просто не розуміють, що втрачають.

P.S.Через старість і слабке здоров"я Риндя не їсть ніякої собачої їжі вже років з шість.Ми не здогадувались, що насправді йому потрібна котяча їжа.

Російськомовні українці. Як я собі це уявляю.
В 2005 році мені довелось давати інтерв"ю для місцевого телевізійного каналу. Передача готувалась Товариством "Просвіта", і, ясно, мова йшла про мову. Про українську мову. І про людей, які розмовляють російською.
Я розповіла, як собі це уявляю. Не думала, що хтось цю передачу побачить.
Але її дивились. Схоже, що і обговорювали між собою ті,хто спілкується переважно російською мовою. Як сказала одна моя знайома:" Ты говорила, что не надо принуждать людей разговаривать на украинском языке".

Тоді я зрозуміла, що для цих людей, які живуть в Україні, працюють, знають українську мову, але спілкуються російською (з різних причин), важливо знати, що їх поважають як громадян України. Я навіть повірити не могла, що Марину, яку знаю стільки років, з якою розмовляємо : як українською, вона - російською, так от, що її мучить оте саме мовне питання. Та з якого дива? Невже перекресливши всю її наукову працю її російськомовністю, ми здобудемо процвітання для України?

І я ніколи не думала, що відчувають російськомовні люди під час розмов про підтримку української мови. Дискомфорт, як мінімум. А максимум – страх.

І я не думаю, я навіть впевнена, що силоміць любов до мови не прищепиш, тільки відразу.

А от що я говорила в тій телепередачі.
Це моя давня теорія, якось вона прийшла до мене, несподівано, коли я дізналась про перші «Трансформації духу», фестиваль ленд-арту на Немирівському скіфському городищі. На вулиці зустріла знайомого, він почав захоплено розповідати, що ось, їздив на скіфське городище, «ты даже представить себе не можеш», я кажу «можу, бо там буваю щороку», а про себе подумала, він почув голос рідної землі.
І згадала оповідання Бредбері з "Марсіанських хронік". Як земляни прибули на Марс, а тамтешні мешканці десь згинули, залишивши своє майно і будинки. Як земляни поступово почали переселятись в ці будинки, потім - змінювати свої імена, розмовляти марсіанською мовою... Вони відчули цю землю настільки, що змінились зовні, стали "смуглые и золотоглазые"...Наступний корабель землян не знайшов на Марсі слідів попередньої експедиції. На планеті жили тільки марсіани.

У нас зараз схожа ситуація. Наша земля має свій голос, і вона розмовляє українською мовою , я це точно знаю.
Люди, які на на ній живуть, рано чи пізно, почують її голос, і захочуть її зрозуміти. Чим більше вони слухатимуть Рідну Землю, тим більше їм хотітиметься розмовляти українською мовою. Захочеться жити в інших будинках, відгукуватись на інші імена, і згодом - вони "стануть смуглі і золотоокі"...
А як же боротьба за мову? А ніяк. Ніж боротись з ранку до вечора, краще послухати голос Рідної Землі. На скіфських городищах, біля скельних храмів, в далеких селах і гамірних містах...

Варто зрозуміти, що Україна - не пам"ятник з простертою рукою. Україна - багатолике божество. Вона повертається до нас різними обличчями і не нам визначати, яке справжнє.
Всі справжні. Просто різні.

Коли мені було 18 років, я щойно закінчила школу, і був кінець СРСР, тоді я журилась через українську мову. Вже мала досвід , казали мені і "говорітє по-русскі", і "єто на украінском язикє, я на нєм є чітаю", і всякого багато. Родичі хвалились, що повіддавали дітей в російські школи, і дивувались, чом ми з братом вчимось в українській. На той час у нашому місті з 32 шкіл тільки 10 були з українською мовою навчання.
Але мені пощастило: в нашій родині не було ні розмов про "жидів", ні глузувань з тих, хто перетворився на "русскіх". Мої батьки просто розмовляли українською мовою, читали українські книги і передплачували українські журнали.
В 18 років я цілими днями сиділа і думала, як несправедливо поводяться з українською культурою, як неправильно, що її можна не вчити в школі , і всякі інші речі...

За останні двадцять років багато змінилось і багато передумалось. Я стала іншою. Світ став іншим. Зараз мої "мовні погляди" такі як у статті "Рефлекції до існування російської та української" з блогу Пужацького зловісника .Рекомендую до читання.
Я підтримую позицію автора. Я вважаю, що мовне питання слід закрити, якщо ми хочемо мати Україну, а не Схід, Центр,Захід і Крим. Я вважаю, що має бути державна підтримка українського видавництва, фільмів і періодики. Я проти побутового нав"язування української мови будь-кому.
Моя позиція - як в "Марсіанських хроніках" Рея Бредбері.

Мама черговий раз має проблеми з тиском, лежить в ліжку з "Сестрами Річинськими". Гукає мене:
- Оце читаю і журюся.
- Чого?
- Бо найгірше в них ще попереду.
І ми почали фантазувати. Катерина з Безбородьком виїдуть у Відень і житимуть безбідно. Оля з Бронком - в таборах згинуть. Неля зі Славою - життя в бункері. Зоня - ця виживе, і чомусь ввижається мені на якійсь посаді в німецькій адміністрації.
- А Олена?
- А Олена житиме з Маринею. Та її не покине.

Я ще трохи подумала. Війна все змінює. Катерина переховуватиме єврейську родину. Неля - її підбере напівпритомну високий військовий радянський чин і житиме вона в генеральшах. Зоня - плюне на гроші і піде в ОУН, а там - в еміграцію і нарешті організує українське видавництво. Може, видасть першу збірку Стуса. Слава - хоч-не-хоч, знову в бункер. А Оля - якщо Бронко не стане Судоплатовим, то буде дружиною радянського урядовця і зустрічатиметься з Нелею на партійних з"їздах.

Небагато в них варіантів.

Коли я була малою, уявляла собі, як психологи робитимуть класифікацію людських характерів за іменами сестер Річинських. Так собі і уявлялала, сидять, обговорюють якусь людину і кажуть: Класифікація Річинських - Неля.

Могло б так бути, якби ... І тисячі якби, якби, якби,... якби ми вірити, плакати, мріяти могли...

Десь два тижні тому поцікавилась в книгарні Магіцентру, чи не мають вони "Чорнильного серця" українською мовою.
Сьогодні зайшла - а вони вже мають. Українською мовою. І "серце", і "кров". Зважають на попит !
От тільки коштує "Чорнильне серце" 90 з гаком гривень.
Я маю першу книгу російською мовою, а другу - збиралась купувати українською. Але за такі гроші - навряд чи зважусь. Хіба що на наступний день народження замовлю друзям? Чи доберусь до "Тези" і випрошу за ціною для оптовиків ?

Ми щороку світимо свічку. Мама виходить на вулицю подивитись, в скількох вікнах стоять свічки. З кожним роком їх стає все більше. Люди пам"ятають.
І я пам"ятаю...
Як йшла моя прабаба у Вінницю, міняти золоті сережки на хліб, і зунипились переночувати в чужій хаті, а там божевільна жінка витягла їм банячка з печі... Пригостити... І як вони тікали з тієї хати, коли побачили ЩО в банячку..
Як знайома в дитинстві зустрічала в селі дівчинку, про яку їй сказали - Людоїдка. І тихненько пояснювали, що з ТІЄЇ родини.
Як везли щодня на цвинтар 10-15 померлих...
Як розтирали липові гілки і пекли млинці з зеленої муки...
Як ховали стакан пшона в дитячій колисці, а ВОНИ знайшли...

Не говоріть мені про політику.

В 1992 я бачила в архіві метричні книги з записами за 1932-1933 рік. В графі "причина смерті" писалось :" помер від голоду", "зарізав батько для їжі"... Я їх бачила, ці старі книги, з записами ретельного секретаря...

Не говоріть мені про політику, бо померли МОЇ родичі... З МОЄЇ родини...
Прсто поставте свічку. І нехай їхні душі знайдуть спокій!

В мене особливе ставлення до Дяченків. Перше, що я прочитала, була "Відьомська доба" в українському перекладі, навіть не перекладі, а переспіві . Але навіть якісний переклад/переспів не зміг відбити присмак садомазохізму , який є чи не в кожному творі подружжя. Кажучи словами Горіна, Дяченкам обов’язково потрібно вбити людину, аби довести її право на життя. І не просто вбити, бажано запхати в яму зі зміями, катувати, віддати вампіру для виконання вироку, дракону на сніданок, морському чудовиську задля порятунку королівства, врешті шантажувати здоров’ям родичів, - зате в кінці чекатиме щастя. Так і хочеться заволати:» психіатра сюди, психіатра!", а потім згадуєш, що психіатр це все писав, і заспокоюєшся. Відбиток професії, всього-на-всього.

Тому я з обережністю ставлюся до дитячих книг Дяченків. На щастя чи на жаль, дитиною я їх не читала. Доводиться тепер надолужувати. Тому що був карантин, тому що похмура погода, тому що ціна божеська, тому що книжка випадково знайдена в маленькій книгарні. І нічого кращого за співвідношенням "ціна/якість" там не знайшлося.

Отже, «Королівська обіцянка», друга частина пригод школярки Ліни в королівстві Оберона. На цей раз Ліні потрібно допомогти королю виконати його обіцянку: знайти женихів для п’яти принцес. Я розумію, що маячня повна, але ж король пообіцяв ! Тепер Ліна, за сумісництвом, маг дороги у цьому королівстві, вирушає в інший світ шукати тих принців.

Для полегшення пошуків їй дають супровід: людожера Уйму. Правда, він людей не їсть. Крім своїх ворогів. Є там ще некромант Максиміліан, принц-саламандра, принц-деспот і зернятка правди. Якщо з"їсиш - говоритимеш тільки правду, інакше буде дуже боляче.

Останнім часом я все шукаю пшеницю поміж куколю. В не дуже цікавих для мене книжках знаходжу поживу для роздумів. В "Королівській обіцянці" такою поживою стала розмова Ліни і Уйми про особливі лідерські якості короля Оберона. Людожер Уйма пояснює Ліні, що людей не їв. Він їв ворогів. "Вороги - це вороги. Їх готові з’їсти. І танцювати на їхніх могилах". А король Оберон для Уйми загадка. Бо в Оберона немає ворогів. Це його слабкість, і його сила. Ліна дивується, як немає ворогів? Адже кочівники, пірати та інші нападають на королівство. Але Уйма вперто стоїть на своєму.:" У нього - немає ворогів. Немає нікого, кого б він з’їв. На чийому трупі хотів би пострибати".

З недоліків книжки назву переклад. Умовно її можна вважати книжкою, виданою українською мовою. Але насправді це книга російська. Де б не відбувались події, в королівстві Оберона чи в інших світах, невідомий людству перекладач чи самі Дяченки зробили все, аби наситити книгу російським колоритом. Я перепрошую, а де ще можуть розповідати про "батяню некроманта", окрім російських просторів ? Шкода, я не читали з олівцем, аби записати всі ці умовно українські слова. Я мовчу про фразу "буряк просапувати", бо в Україні сапають "буряки", у множині. А в Росії "свеклу", в однині. Я мовчу, бо тут зі мною ще можна посперечатись. Але в багатьох інших випадках редакторам варто було б трохи помізкувати над пошуками українських відповідників, а не писати перше-ліпше слово зі словника.
А туточки на блоксі ми ведемо цивілізовану дискусію про Дяченків і редакторів. Ну, не фанатка я Дяченків, що ж поробиш.

22 листопада 2004 року, десь о 4 ранку я нарешті вийшла з офісу. Майже добу ми їздили по дільницях разом з міжнародними спотерігачами. Потім чекали на протоколи.
Майже 30 приміщень для голосування були блоковані. Невідомі дзвонили у міліцію і сповіщали про вибухові пристрої. Реальних пристроїв знайшли два, в усіх інших випадках просто тягнули час. Люди стояли під дільницями і вперто чекали, доки їх пустять проголосувати.
З тієї ночі пам"ятаю дзвінки з комісій, регулярну перевірку сайту ЦВК і надію, що все буде добре. Я думала, що майже піврічний кошмар під назвою "терористична організація Пора і чесні правоохоронці, або сприяння виборам в Україні і чесні державні службовці" закінчиться перемогою Ющенка. В ніч на 22 листопада я ще вірила в перемогу.
Під вечір мама привезла мені помаранчеву шаль. Вона якраз дов"язала її вранці, і неодмінно хотіла віддати. Щоб я цієї ночі була в її шалі.
Я сиділа в шалі під комп"ютером, ще ми їли торт з помаранчевою трояндою і дивились на сайт ЦВК.
Раз у раз привозили копії протоколів з дільниць.Перемагав Ющенко. А на сайті ЦВК творилось щось дивне. Щось тривожне. Потім результати перестали оновлюватись, і ми розішлися по хатах.
Був тоді повний місяць, чи день-два після. Ясне небо і повний місяць. Я йшла додому і раптом згадала Шевченка: "Сю ніч будуть в Україні родиться близнята"... "Таки будуть"- подумала я. Ніч якраз для народження близнят.
Я добре пам"ятала "Великий льох", бо колись з друзями ми робили інсценізацію. Я була ніби режисером, а потім ще й грала одну з душ, бо виконавиця захворіла. Після численних репетицій я могла зіграти сама будь-який уривок з будь-якого місця.
Тільки я не знала, що колись потраплю у "Великий льох" наяву. Що спостерігатиму власними очима цю дивну містерію українського життя. Де боротимуться двоє братів з однаковими іменами.( Read more... )

Якось я добралась додому. Лягла, не знімаючи маминою помаранчевої шалі з плечей. Я не мала сил її зняти, бо тільки вона могла мене захистити. Мене і всю нашу країну. Від нервового виснаження голос розуму відступив під наступом первісних інстинктів.Материнська любов давала мені захист, десь на містичному рівні, і я вірила в неї, як в єдиний порятунок для всіх.

З сьомої ранку почав волати мобільний.Дзвонили друзі і знайомі. Я скидала дзвінки, бо напевне ці люди хотіли запитати про результати голосування. Я не знала результату, але й нічого доброго вже не чекала.
Близько 9 ранку, побачивши дзвінок від подруги-журналістки, я нарешті взяла трубку . Просто щоб сказати: "Я не знаю результатів голосування!"
- З Днем народження! - сказала вона.

Давненько я не писала про рукоділля моїх родичів. давненько.
Та це не означає, що я закинула блог "Вишивки нашої родини"
Ось вам кілька посилань:
Щось цікаве на даху, яке я не бачила раніше.
Черговий візит до родичів і вишивки в їхній хаті
А тут я оформила стару вишивку гладдю в новеньку рамку.