?

Log in

rich_ka
23 July 2016 @ 02:59 pm

Благослови Боже дітей і їх зайців
Жовтих червоних рожевих і в смужку
Всіх, хто кладе ласощі під подушку
І тих, хто шукає їх зранку
Як світанок фарбує фіранку
В невідомий відтінок червоного

Благослови Боже невидимого і невідомого
Всіх, хто вночі загортає любов у фольгу
Хто говорить собі: для цього на світу живу
Щоб приходили зайці
щойно ранок в червону смужку
І клали серце моє тобі під подушку.

 
 
rich_ka
Ще одна життєва історія на блогспоті, про рятування кішки, похід у театр і найкращі способи мотивувати себе до життя.

http://rich-ka.blogspot.com/2015/08/blog-post_5.html

Одного разу у місто приїхав з гастролями польський театр, сенсація для радянської провінції, батьки взяли мені два квитки, з розрахунку на "подружку" і я чомусь пішла з однокурсницею Стасею. Стася була полькою на якусь частку  крові,  прізвище, і зовнішність, і вміння себе поводити, гідність і елегантість - все вказувало на шляхетних предків.

От ми прийшли до театру, елегантно вбрані, наскільки можна  було вбратись студенткам в СРСР, я була в чорній сукні з аплікацією, а з Стасиного образу пам"ятаю тільки маленьку сумочку, і щось чорне люрексове зі спідничкою. Моя сукня здавалась мені гарнішою, але Стася була надзвичайно органічна у своєму вбранні, вона вміла, як то кажуть, себе подати.

 
 
rich_ka
25 June 2015 @ 06:08 am
Прилетіли лелеки. У нас лелеки якісь дивні, прилітають тоді, коли у людей давно вже у гнізді сидять. Я так і не втямлю, чи вони зимують десь дуже далеко, чи просто безтолкові і шалаються по світах, аби не сумно було потім дітей глядіти. Сімейне питання у них теж непросте, їх часом буває троє, і ми гадаємо, хто там зайвий.
Правда, ми думали, що цього року їх не буде. Мама думала, що не буде, а я – що вони гніздяться на горбку, біля баби Гашиного городу. Я там бачила пару ще у травні.У травні! Людські лелеки у травні прилітають до свого гнізда, а не в кінці червня, як наші дорогі роздолоби.



Читайте далі тут: http://rich-ka.blogspot.com/2015/06/blog-post_23.html
 
 
rich_ka
08 June 2015 @ 08:02 am
Вчора збирала суниці і згадувала книжки з «суничними сюжетами». Згадала аж чотири, може ви ще підкажете.
Перша книжка  – звичайно, Стельмах, «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір».  Тому, що за нашими городами, і тому, що суничне. В Стельмаха глечиком суниць маленька Люба переконує Михайликових батьків не їхати в степи. Мене так зворушує ця поетична книжка, і той епізод, коли Люба заходить у хату з суницями, а тато Михайлика розуміє, що любов його родини до рідного краю переважує всі переваги степової дешевої землі.
Друга – Крапівін, «Зброєносець Кашка». Хлопчик Кашка вирішив підзаробити і збирав суниці для продажу. Виносив їх до потяга, коштував кульочок 15копійок. Але з першого разу комерція не вдалась.Бо в СРСР комерцію не любили, пасажир Кашку висміяв і хлопчик вирішив суниці не продавати, а дарувати «своїм пасажирам». Критерії «своїх» - мали бути молоді романтики, з тих, що «їхали за туманом». Отак дитина ходила до потяга і дарувала суниці. Потім хтось доніс бабці, бабця впіймала і почала голосити, ну справді, онук ходить торгувати, то значить бабця його погано доглядає…
А   далі читайте на моєму блогові на блогcпоті.:
http://rich-ka.blogspot.com/2015/06/blog-post_7.html
 
 
rich_ka
26 March 2015 @ 06:54 pm
В хаті діда Михаля тепер нові люди живуть, сім"я з трьома дітьми. Такі зміни в нашому яру.
Сусід допомагає розрівнювати кротовини на траві, і гукає мене:
- Оксано, та кидайте ті гілки, я потім заберу.

Я обрізаю яблуні.
Мені дивно, що хтось з того кутка каже мені "Оксано", і на Ви.
З того кутка мене ніхто так не називав.
Там все жили старші родичі.
А тепер - чужі люди, молодші за мене.

Наше сільське життя поволі налагоджується. Вперше за час Мефодіного життя обрізали дерева.
Аж смішно.
Але з Мефодею навесні в село не дуже рушиш, бо ночувати в холодній хаті. І бабуню саму в місті не залишиш, з її інфарктами. І мене саму в село не випустять, з тих же причин.
От нарешті Мефодя підріс. А бабуня одужала рівно настільки, щоб поїхати на два дні в село.

І ми обрізали яблуні.
А ще не взяли модем і я прожила два дні без інтернету.
Я пиляла, пиляла, пиляла.
Гілки, кущі,і трішки стобурів.
А потім прийшла Лара і сказала, що дерева виглядають як зовсім необрізані, і якби не купа гілок, то вона б не повірила б, що хтось їх обрізав.:)
Бо в них саме такий вигляд, щоб поговорити про корисність обрізки.
Tags:
 
 
 
rich_ka
05 March 2015 @ 10:37 am
Наташа сказала:" Ти дуже змінилась після народження Мефодика". Тобто, мої читальні смаки змінились.
Я думала-думала, і якось згадала своє дитинство, і як я мене мучили ті книжки, зі страшним і гірким, досі пам"ятаю епізод з книжки Осеєвої про Дінку, там про дідуся бідного, і він хотів випити склянку окропу з цукром, але чомусь той окріп у нього забрали... І я спати не могла, як тільк згадувала той окріп.
А потім - це пройшло. Я постійно читала про вбивства і страждання, і нічого не боліло, і засиналось легко, і це був такий дорослий відсторонений погляд, мовляв, в житті і таке трапляється.
Поки не завагітніла. І не народила сина.
Виявилось, що нікуди мої реакції на сумні епізоди не поділись. Вони утрамбувались десь в куточку, а після вагітності - гуртом випхались на волю. Всі - на волю! І я знову не могла заснути, бо хмільницьку єврейку вели розстрілювати, а вона несла немовля на руках...
Часом я ще й зустрічаю ідеї щодо дитячої літератури, от занадто вона в нас солодка, дітям потрібно читати про смерть і страждання. Але Мефодя такого не хоче. Він плаче, бо лелека полетів у теплі краї, а равлик за ним сумує. Ми читаємо "Улюблені вірші", і я вже знаю, що ось цей вірш - не сподобається, до сліз доведе.

Поки що для себе вирішила - мені таке не потрібно. Досить з мене смертей і страждань, начиталась і набачилась. Хочу сто відсотків позитиву. Або чай з суницями.
 
 
rich_ka
01 January 2015 @ 01:32 pm

Я вже писала, що цьогоріч моє новорічне читання - спогади Ірини Жиленко. Там стільки святкового! Ірина Жиленко все життя дуже любила новорічні свята. І багато записів - уривки з її щоденника, ще з юності.

Ось, наприклад, уривок з 1963 року, Володимира забирають в армію, а Ірина, щоб відволіктись від поганих думок, мріє про " як житимемо колись.."
" Помріяти, наприклад, про зустріч Нового року. Я б цілий тиждень прикрашала кімнату,щоб казковою була не лише ялинка, а й усе наше житло. Засиплю кімнату блискітками, зроблю дві срібні корони для нас. Ми одягнемось в біле. І коли наш старий годинник (ми колись обов"язково придбаємо такий годинник) проб'є дванадцяту - погасимо світло, і, запаливши свічки, влаштуємо "театр тіней". Ми будемо пити світло-золоте вино і їсти темно-золоті помаранчі. А ще слухатимемо з платівок чарівні дитячі казки.
Володю-Волою! Якщо нас розлучать, я зроблю все так само. Все - до останньої дрібниці. І вино твоє стоятиме в келихові, поки не випарується, і помаранча - поки не зогниє. "


Книжку купувала ось тут
book-ye.com.ua/shop/product_10557.html
 
 
rich_ka
Зробила сама собі подарунок, купила давно бажані спогади Ірини Жиленко. Я цю книжку два роки тому потроху читала в книгарні"Є", так, по кілька сторінок.:) Нарешті купила. Почала читати, як всі порядні люди, з початку. Початок мене трохи розчарував, стиль авторки іноді занадто моралізаторський і безапеляційний, і краще не звертати уваги на її висновки, подані в формі "робіть саме так", бо дратує, і не те, щоб дратує, ріже слух. Але то дрібниці, можна пережити.:)
Призом стали чудові описи київських повоєнних дворів, родинні перекази, дитячий садок і шкільні роки. Для мене дивним було, що вже тоді в київських повоєнних школах збирали на подарунки для вчителів (директорці подарували чорнобурку на ці гроші!),і тоді ж вже була імітація дитячої творчості . Це коли для виконання домашньої роботи наймають художника, а вчителі роблять вигляд, що так має бути. І роботи, виконані самостійно дитиною, отримують низьку оцінку, а діти, за яких попрацювали батьки, мають "відмінно". Вдячна Ірині Жиленко за шкільні спогади, і за те, що не намагається вона ні прикрасити, ні виправдати вчителів, ото чорно-темно-гнітюче, і навіть дивно, що при такій невдалій шкільній обстановці дитина змогла творити! А ще виявилось, що Ірина всиновлена дитина. Насправді, її мати була її сестрою, а батьком - був той, кого вона вважала своїм дідусем. Ось так. Мати-сестра, коли дитина погано себе поводила, погрожувала віддати її назад в дитячий будинок, розігрувала телефонну розмову "алло, дєтдом, заберітє дєвочку!". А правду про свою справжню маму Ірина дізналась від своєї доньки, тій розказала бабуся, мовляв, Ірина думає, шо вона нам зовсім нерідна, а вона донька дідуся. Отаке. Піду ще почитаю. Бо, поки що, замість роздумів про творчість читаю про сімейні драми.
 
 
rich_ka
29 December 2014 @ 10:02 pm
Рік був такий, що читалось небагато, а те, що читала - погано пам"ятаю. Ну, то звичне для українских громадян, ПТСР, чи "український синдром", але зараз вирішила згадати, а що ж з читаного в цьому році було най-най-най.

Перше, що згадую - "Стара казка" Кейт Форсайт. Читала в електронному вигляді, а потім купила собі паперову книжку, так сподобалось. Дивуюсь, чому раніше на неї не звертала уваги в Книжковому клубі, можливо, через банальну обкладинку. Думала, що то дамське чтиво. І що ж? Книжка неймовірна. Три оповідачки, фрейліна і письменниця, відьма, і жертва відьми, дівчинка - праобраз Рапунцель. Багато цікавих подробиць з життя про дворі Людовика, того, який назвав себе сонцем, пишу з маленької букви, бо в першу чергу мали б його пам"ятали, як взірець релігійної нетолерантності.Один факт - волі короля достатньо, аби дворянку-протестантку відправили у католицький монастир, і от її везуть в ту ж мить, навіть не дозволивши зібрати речі в дорогу, бо "монашкам не потрібні особисті речі". Просто пращури Сталіна, але в того хоча б 15 хвилин було на збори. Магічна частина книжки - з дрібкою натуралізму, жорстокістю і смертями, але, як не банально звучить, з вірою в перемогу любові. В "Старій казці" немає чорно-білого сюжету, все настільки переплелось, друг стає ворогом, несподівано, авторка добре продумала сюжетну лінію, аби постійно інтригувати читачів. Словом, мої 10 балів з 10.

Друге місце - Трейсі Шевальє "Последний побег". Рік у мене був протестанським, точно, бо і ця книжка про нетрадиційну релігійну течію,про квакерів. І про клаптикові ковдри. І про рабство у США. Тут теж було багато нових слів, тобто історичних фактів, особливо про квакерів, і трішки про клаптики, але мені про клаптики хотілося б більше. Авторка недопрацювала цю лінію, хоча ідея засиляти одразу кілька голок, щоб не зупинятись під час шиття, для мене є справжньою інновацією. Ну от, хочеться більше. Зате роздуми про порядок на кухні - мотивували до прибирання, а я точно не фанат прибирання, це всі мої друзі знають. Мені б побільше таких книжок, то я б і прибирала б частіше.:) А, до речі, як збиретесь читати, то це книжка про вірність своїм переконанням, навіть якщо всі проти тебе, але і тут нема чорно-білого кольору.

Третє місце займає "Чарівний сад", розмальовка-антистрес, отримала в подарунок і тішусь. Малюю потроху щодня, підточила олівці,а, хвилиночку, вони не точились років шість; а перший тиждень всюди тягала книжку, бо сподівалась малювати у вільні хвилини. Дитяча радість, якої давно не відчувала.
 
 
rich_ka
26 December 2014 @ 07:59 pm
Десь з двох років з усіх боків мені радили логопеда для Мефоді. І педіатр в поліклініці, і родичі-друзі, і бабуня . Вже в чотири Мефодіних роки поради мене таки дойняли, і я почала пошуки логопеда. Логопед - штука, мабуть, корисна, але трохи дорога. В державних поліклініках, де мені так наполегливо радили логопеда, його нема. А є в приватних центрах. Або в центрах для інвалідів, де послуги надаються тим, хто перебуває в центрі. Я трохи покрутилась, зателефонувала знайомим і напросилась на консультацію до знайомої моєї знайомої, яка раніше працювала логопедом, але вже кілька років не практикує. І що я там почула: дитячий садок дуже корисний для мовлення, а якщо в нас не всі звуки вимовляються, то треба йти в логопедичний садок, а для цього пройти комісію психолого-педагогічну, і я не повинна дитину ізольовувати від дитячого колективу, бо "діти кілька разів посміються на його вмовою і це стимулюватиме". Отакого багато було. Врешті, я попросила показати кілька вправ, які ми могли б самі робити вдома.Бо оті мої пояснення, що в дитини сильний стрес від лікарів, і що додаткова комісія йому тільки стрес поглибить, оці мої пояснення йшли в одне вухо, не далі. Одна порада, на мій погляд,була справді корисна, педагог сказала, що стрес долається позитивним емоціями, і от ці емоції треба дитині шукати.
Минув місяць з того нашого візиту. Навіть трішки більше місяця. Вправи ми так і не освоїли, емоцій мали небагато, вели звичне життя. І раптом друзі-знайомі одноголосно ухвалили: Дитина стала краще розмовляти. Що ви робили? Нарешті пішли до логопеда? А ми нічого не робили.Просто прийшов час розмовляти краще, і син заговорив. Отакий рецепт.