?

Log in

No account? Create an account
rich_ka
26 December 2014 @ 07:35 pm
- Мамо, мої рочки ніколи не закінчаться, я ніколи не стану хмаркою. Це був просто жарт.

Місяць тому я пробувала розказати чотирирічній дитині щось про безсмертну душу....
 
 
rich_ka
23 December 2014 @ 08:44 pm
Дочитала до середини і така безнадія...
Згадується Стусове "Невже ти народився, чоловіче, щоб заглядати в келію мою..."
Ото читаю, як десятки, а то і сотні людей вважали роботою руйнування чиєїсь долі. Що це треба аж планувати спецоперацію і роками чекати, доки неписьменна жінка-знахарка зробить помилку, і потім - з тріумфом тягти її у психіатричну лікарню і там повільно добивати.
Відьомство має у фентазі романтичне забарвлення, така собі красуня з довгим волоссям, всемогутня красуня. Жінка, що йшла за своєю суттю, так? Можливо, в духовному аспекті так воно і є. Але авторка "Богинь" більше зосередилась на матеріальному світі, описала, як жилось тим відьмам поза їх відьомськими заняттями, і безрадісне життя у них було. Страдницьке, якщо правильно назвати. А в кінці смерть від рук ката, а перед тим - вигадливі муки. Чи не зависока ціна за право бути собою?
Зізнаюсь чесно, якби знала хоч на половину зміст книжки - не купувала б і не читала б. Безнадії вистачає у щоденному житті.
 
 
rich_ka
21 December 2014 @ 09:18 am
Неймовірний світлий і ніжний сон. Родичі, Лисогірка. Дядько і дід Іван, брат моєї баби.Чомусь ми вирішили орати город. І мишей в хаті не було, а мишача отрута - тепер обов"язковий атрибут всяких поїздок. І я тішилась, що ті миші згинули, нарешті.
Тепло на душі, так, наче я з дідом Іваном справді зустрілась, хоч він давно вже помер. Але скільки років нам би не було, тішимось від зустрічі з родичами, наче маленькі. Хоч ніхто не принесе нам цукерку.
Сьогодні прокинулась і довго складала всякі тексти. В голові. Думала, як це я перестала писати. Якби мені 5 років тому хтось таке сказав - не повірила б.
 
 
rich_ka
20 December 2014 @ 08:28 pm
От з цими змінами ЖЖ на Дрім я скоро зовсім писати перестану, бо в мене якийсь кретинізм розвинувся, не можу я втямити, як їх синхронізувати. І, мабуть, махну на те рукою, як пишеться, нехай так і пишеться. Може з часом збагну, як імпортувати той блог, а як ні, то буде він собі висіти в якості самотнього півника.
 
 
rich_ka
25 October 2014 @ 09:33 pm
Випав сніг. Мефодя оголосив про прихід діда Мороза ( сніг випав, мамо, то завтра прийде дід Мороз з подарунками?)
Мама заперечила. Дитина засумувала. Вчора цілий день ридали, бо хотіли купити ялинку.
А сьогодні тьотя Наташа обдарувала Мефодю двома томами "Улюблених віршів"  (на той факт, що Мефодя хотів купити "книжку про тачки" не зважаємо, бо її теж купили), і до двох томів мені дісталось подарункове мило у вигляді тістечка з малиною.Оце мило найбільше заінтригувало Мефодю, він і нюхав, і застали його за облизуванням, і запитань "як тьотя причепила малинку на мило" було без ліку. Вже двічі ходили мити ручки милом з малиною, і чемно маму перепитували, чи можна.:)
Мама й сама не знає, чи можна. Чи можна тішитись милом з малинкою, коли... Ви й самі знаєте, що там за трьома крапками.

Сьогодні згадала  стару пісню радянську " и живу я на земле... за себя и того парня". Думала над тим, над поколінням, що  жило за себе і за того  парня. Важко це. Вирішила, що в усі часи варто жити тільки за себе. Життя виявилось набагато коротшим, ніж ми думали. Не вийде в одне втулити кілька. Хіба супер тайм-менеджмент застосувати, але навіщо.
 Колидумаю про майбутнє, то сама собі дивуюсь, які прості мої мрії. Стіл з рожевою скатертиною, чай з пирогом, і ті, кого я люблю, поряд зі мною. Все надбуденно, і більшого не прагну. Кажу ж, що сама собі дивуюсь.
 
 
 
rich_ka
Продовжую свою освіту.
В моєму дитинстві жанр "книжки для дівчаток" був мало популярний. Я згадую "Дінку",   Ясочку, "Дівчинку в бурхливому морі", ну і численні життєписи піонерок-героїв, бідолашних дітей, в яких війна забрала і дитинство, і життя.  Це були сумні оповідки, хоча в кожній траплялися "мирні" розділи про дівчаче життя до війни. Пам"ятаю Гулю Корольову, яка долала страх перед стрибком з вишки, а ще змагалсь з шкільними науками. Це була,  мабуть, найбільш життєва розповідь. Чомусь мій брат вважав, що я обов’язково мушу її прочитати. В нього в класі «Четверта висота» була в списку літератури для позакласного читання, і він годинами муштрував мене запитаннями з життя бідної Гулі. В якому віці Гуля почала зніматись в кіно? А як називався той фільм? Як бачите, минуло років з сорок, а я й досі все це пам»ятаю.:)  От згадала, як  Гуля витратила всі гроші, які мама дала на літній табір, і потім картала себе,  що не вміє економити. Але то все нівелювалось її подвигом. Оце, на мою думку, найбільше зло радянської літератури. В ній дуже мало розповідалось про буденне життя , про те, як налагодити спілкування в родині, чи стосунки з друзями. Бо буденне життя мало одну функцію  - підготовку до подвигу, до героїчної смерті в бою заради Вітчизни. Мало значення тільки те, що допомагає здійснити подвиг. Книжка про Гулю Корольову називалась «Четверта висота». Четверта висота – це висота її героїчної смерті, але авторка  побудувала розповідь  таким чином, що і здача екзамену, і стрибок з вишки, і що там ще  – називались висотами, першою, другою, третьою, які  Гуля долала, аби, нарешті, загинути, взявши четверту висоту.
А тепер  я  читаю  «Невгамовну Кейті» С’юзен Кулідж,  в перекладі  Володимира Чернишенка . Старша сестричка розповідає молодшій, які треба спілкуватись з дітьми:  «Ти повинна збагнути, що не можна напучувати дитину,  читаючи їй мораль. Ні, лише проживаючи  з нею життя і допомагаючи: трішки тут, трішки там, трішки ще десь, щоб зробити її життя і її саму кращими. «
Мені хочеться повернути час назад і записати цю цитату в свій дитячий щоденник, і саме її вивчити напам’ять, бо вона видається мені саме тією життєвою мудрістю, яку мала б знати дитина, дівчинка, хлопчик, всі ті, хто колись стане батьками і набиватиме собі гулі моралями.
Але в моєму дитячому щоденнику натомість переписана цитата з нотаток іншої дівчинки, «якби мені панцир і шолом дістати, я стала б Вітчизну свою захищати. Мій полк наступає, ми ворога б’єм, яке це блаженство буть мужнім бійцем».
Я  так тішилась, що сучасні діти не читають цих «мужніх бійців»! Що в них є серії про дівчаток, а там – там теж багато суму, але ніхто не переконує їх в «блаженстві» війни.  Сьогодні війна вже за городами. А в декого – на подвір’ї.   Ще трохи – і вона буде в дитячій літературі. Як мені не хочеться «четвертих висот» і канонізованих життєписів!
Коли бралась читати про Кейті, то чомусь думала, що вона буде занадто карамелізованою, такою собі солодкою оповідкою дівчачою. Так, це позитивна книжка, так вона має гарний кінець. Але це не  позитивність дива в один день, лейтмотив розповіді – неквапливість, уникання марних надій, проживання болю, примирення з життєвими негараздами. Біль, смерть, хвороба – і гарні вазочки та квіти. Бо  «гарні речі нічим не відрізняються , доки не роблять нас марнославними чи нечутливими до інших людей». А ще -   «коли в когось болить голова, спина і все на світі, то гарна нічна сорочка чи браслет вже точно не накоять багато лиха».

 
 
 
rich_ka
05 October 2014 @ 05:34 pm
Пошли мені, Господи.... Щоб яблуня на подвір"ї . Циганка чи ранет. І хата тепла. Щоб не жарко і не холодно. Щоб мама була здорова, а Україна - вільна і щаслива.
 
 
rich_ka
Коли втікаю від буденної метушні хоч на трошки, починаю знову обмірковувати вічні теми. Те, про що говорила баба Надя перед смертю. Для чого людина  жиє? «Находитися, натрудитися, надуматися» - казала мені баба Надя. Чи не вперше в моєму житті реальна людина розмовляла зі мною про сенс цього життя. Не мудрець якийсь, і не священик, а моя сусідка…
І я знову і знову згадую її слова. Для чого людина жиє? Наперекладатись папірців? Настраждатись? Бігати з кінця в кінець? Пересипати з пустого в порожнє? Збудувати дім, посадити дерево, і потім – рік за роком фарбувати стіни і  обривати яблука? Переживати день, і ніч, і знову – дні і ночі, весни й осені, і чим довше живу на світі, тим  швидше вони біжать… Миготять, і не дні вже, а так – миті.
Для чого людина жиє? Хочу знайти відповідь. Ну не може ж бути, щоб це було просто так, експеримент розумніших чи помилка еволюції! Навіщось ми прийшли в цей світ! Господи, дай мені відповідь, поясни, навіщо це все, і моє життя, і життя інших  людей, навіщо ці муки і страждання, кров і смерть, для чого людина жиє?
Чи кожен і кожна має своє призначення? Тоді для чого? Навіщо нам виконувати саме це? Навіщо Ти нам це призначив? Комусь стріляти, а комусь – загинути від кулі?
….гула в ній гучно братовбивча чвара, вона покрила цілую країну, і обернула всю її в руїну, завмер мій дух і серце оніміло, і слово з уст озватися не сміло. Бо та країна – то була  моя.
 А от зверніть увагу, Леся Українка писала про «свою країну». Видно, вона не сумнівалась, ні на крихту, в існування цієї країни. І сто років тому не сумнівалась. І хто б міг подумати…. подумати, що мине сто років і трішки, а мешканці цієї країни все ще сумніватимуться, існує вона чи ні.

Господи, дай нам сили.
 
 
 
rich_ka
08 June 2014 @ 04:20 pm
У вікні - виноградні гілки. І шматок черешні. Між іншим, виноград треба було б обрізати. Поки що літо не радує теплом, а в наших краях це означає, що виноград достигне у вересні, коли ми вже будемо сидіти на валізах . Тут стільки всього треба робити. Треба прибирати, мастити стіни і стелі, переклеїти шпалери, вставити шибку у спальні і в дубовій кімнаті, треба попрати тюлі і заслонки, перебрати речі  у шафах, тумбочках і буфеті, треба, треба, треба…
На них і літа не вистачить, а цього року ми пізно відкрили сезон. Застали траву по шию, город в бур»янах і дощі, дощі, дощі…
Треба сапати, підгортати, кропити, підживлювати, обрізати. Треба, треба, треба…
Треба жити.
Збирати суниці і чебрець на вигоні, обривати цвіт бузини, шукати черешні і вишні у старих садках.
Радіти.
Читати вірші.
Писати казки.
Марити й мовчати. Але щоб – вранці роси. І материнка з конюшиною. І смутку не треба. Навіть  трошки.
 
 
 
rich_ka
12 May 2014 @ 09:31 pm
А потім пішов дощ.
Бабуня наша  поїхала в село, досаджувати город.
Ми з Мефодцем пішла "на "йоботу", і там Мефодя потішив громадськість малюнками і недавно вивченим словосполученням "вибойчий поцес".
Потім ми купили книжку з наклейками, улюблена синова розвага - клеїти ті наклейки.
Покрутились на майданчику, але було холодно і вітер , то ж пішли додому, одягати куртку і гратися книжкою.
Знову пішли на майданчик. А тут - почався дощ.
На моє щастя. Бо вже тиждень маю якусь сопливо-горлову інфекцію, і не хочу нікуди виходити. А Мефодь - всім серцем прагне на майданчик, і бажає там бути  "до останнього клієнта".
І вечір у нас був тихий і спокійний. Мефодя накалапуцяв акварельних фарб у відерце з водою, і по черзі фарбував свої машинки. Жодна машинка не постраждала.:) Я втрутилась тільки тоді, як він вирішив перелити "фарбу" у паперову коробку з-під машинок.
В перервах між фарбуванням ми клеїли наклейки і  читали останні новини з інтернету. На щастя, сьогодні було мало полонених...
І йшов дощ.
І повертається моя депресія.
Піти підлогу помити, чи що?
О, ще я взялась читати про чакри, і їх зв"язок з хворобами  тіла.Вирішила, що мені негайно потрібно розблоковувати ледь не всі, але починати треба з низу. Все тому, що позавчора я розмовляла з давніми друзями, про вегетаріанство. До вагітності я багато років не їла м"яса, а завагітнівши - знову почала. Боялась дитині зашкодити.І от тепер бажано було б повернутись до вегетаріанської їжі.
- І що, - перепетав мене давній друг,-  вже не хочеться?
Я замислилась.
- Ні, не "не хочеться", вже байдуже. Байдуже, що їсти.
Я так живу останнім часом. Їм "їжу", одягаю "одяг". А як воно називається - байдуже.
Може так має бути?
Хоча одне бажання в мене є, хочеться букет бузку поставити у вазу. Ніяк я не дійду до базару з бузком, ну а лисогірський - перецвітає  без мене.